Війна на папері. Кому потрібні Мінські угоди?

Війна на папері. Кому потрібні Мінські угоди?

Мінські угоди вже потроху стають якимось нецензурним висловом. Бойовики їх виконувати не збираються, Росія ж не збирається визнавати свою причетність до бойовиків. Київські експерти проаналізували, що коїться у Мінську та як це відображається на Донбасі.

Повідомляє портал «АНТИКОР» з посиланням на ЗМІ.

Катерина Зарембо, заступник директора Інституту світової політики зазначає, що Мінські угоди переводять увагу з Росії як країни-агресора на Україну як країну-жертву і трактують події як внутрішній конфлікт. А також фактично перекладають усі зобов’язання щодо якихось дій на Україну.

Перед презентацією у Києві результати дослідження презентували, так би мовити, у «двох світах» — у Брюсселі та у Краматорську. Під час дискусії обмінювалися і суперечливими тезами, і викладали кількісні або якісні тенденції, які вже точно нікуди не подінеш.

Наприклад, експерти наклали умовну мапу «російськомовності» Донбасу на мапу ймовірності конфліктів, і виявилося, що вони геть не співпадають. А залежить ймовірність конфліктів переважно від довоєнної зайнятості – найвища вона там, де були машинобудівні підприємства, орієнтовані на Росію, зазначає Ілона Сологуб, дослідник Київської школи економіки.

За час збройного конфлікту змінилися багато показників. Наприклад, очікувано скоротився обсяг частки РФ у постачанні газу, податкові втрати досягли 6%, витрати на оборону досягли 2,8%. Змінилися і настрої – як стверджує політичний аналітик фонду «Демократичні ініціативи» Марія Золкіна, у суспільстві вже немає запиту на мир за будь-яку ціну — 47-48% вважає, що компроміси можливі далеко не з усіх питань. 41% висловлюється за подальший тиск на РФ. 58% — за залучення міжнародного контингенту для вирішення конфлікту (минулого року прихильників цього варіанту було 52%).

Щодо міжнародного контингенту, до речі, загальність формулювань може принести сюрпризи. Якщо ніхто не заважає представникам невизнаних республік брати участь у перемовинах у Мінську в якості рівноправних учасників, то хто аргументовано заперечить, що міжнародним контингентом не є, наприклад, російські війська? Інакше чому вважається нормальним участь росіян у моніторингових місіях ОБСЄ? Через ту ж саму причину: бо офіційно Росія – не сторона конфлікту, правда? Про нещодавній дозвіл Лукашенка для російських спецпризначенців діяти на території Білорусі не будемо навіть згадувати.

Щодо виборів на окупованих територіях експерти схиляються до того, що про це не може бути мови, актуальнішим є варіант військово-цивільних адміністрацій. Згідно з опитуванням, 40% також вважають, що вибори неможливі. Ті ж, хто припускають такий варіант, у якості умов згадують демілітаризацію, проведення за українським законодавством, міжнародний контроль за проведенням та підрахунком результатів, відновлення кордону.

Це все, власне, синхронізується з Мінськими угодами. Але проблема, по-перше, в тому, що вони демонстративно і хронічно не виконуються. А по-друге, у тому, що Україна не може вийти з цього переговорного процесу, не втративши довіру як політичний гравець та не створивши ризику скасування санкцій щодо Росії.

Експерти заспокоюють, що перетинатися з представниками незаконних формувань доводиться лише у одній з підгруп. Але й там робота «відбувається доволі напружено через несприйняття один одного». Хоча, якщо вже все так, пропонують у такому складі вирішувати хоча б якісь побутові питання, наприклад, про відновлення пошкоджених комунікацій, а не замахуватись на «велику політику», може, з того і буде якась користь.

Тим більше що поточних проблем вистачає. Наприклад, за словами Віталія Сізова, аналітика Донецького інституту інформації, донедавна на непідконтрольній території люди відмовлялися здавати аналізи на ВІЛ, зараз ніби ситуація змінилася на краще, але чіткої статистики все одно немає. Існують проблеми і з спеціальною медичною допомогою – наприклад, у опікові чи онкологічні відділення лікарень доводиться їздити на неокуповані території. А що стосується освіти, то через брак викладачів часто кілька зовсім різних предметів у школі читає один вчитель – і не завжди на належному рівні.

Говорячи про терміни деокупації, експерти називають період від 3 до 7 років. Але навіть після цього, якщо керуватися мапами, про які йшлося на початку, варто буде насамперед йти на Донбас не з мовним питанням, а з робочими місцями.

Загрузка...