Війна як тло: ми наочно побачили прірву в суспільстві

“Просто помовчіть…” Соцмережі мають одну перевагу перед соцвимірюваннями: вони не дають абсолютних цифр, натомість краще пояснюють мотивацію кожної окремої групи цього самого багатовимірного соціуму. Коли прийшла звістка про катастрофу російського військового борту, набитого гуманітарним десантом до Алеппо, мережі вибухнули. Більшість не приховувала свого задоволення справедливістю Божої кари, і мені забракне гуманізму цих людей засуджувати. Інша частина, менша, але дуже емоційна й помітна, якраз демонструвала надлишки того гуманізму. “Не танцюйте на кістках… Проявіть співчуття… Пожалійте людей, у них залишилися сім’ї… Де ваша емпатія? Просто помовчіть…”

Уже не пам’ятаю, хто із соцмережевих приятелів запропонував аналогію: припустімо, 1942 року зазнав аварії літак Люфтваффе з музикантами Ґевандгауз-оркестру і репортерами Ґеббельсового кіножурналу Die Deutsche Wochenschau, які прямували до Ель-Аламейна піднімати дух німецьких солдат… Невже, гаразд, хай не в СРСР – у Британії бодай хтось відчув би напад суму? Я згоден, що простий німецький скрипаль (який виконував, зауважмо, Бетговена й Ваґнера, а не “Священная война” й тим більше не “Вежливые люди”) ні в чому особисто не винен, тільки ви скажіть це родичам Анни Франк… Так, Спаситель заповідав молитися за своїх ворогів і прощати братові, який згрішив проти тебе, до 490 разів (Мт. 18:22). Гаразд, я помолюся. Потім, коли все закінчиться. І ніякі вони мені не брати. А зараз мені є за кого молитися.

Ми щойно наочно побачили прірву в суспільстві: між тими, хто усвідомлює, хто відчуває шкірою, що в його країні йде війна, можливо, не повномасштабна, можливо, не тотальна, можливо, гібридна (хоча я, кажучи відверто, до пуття не розумію, що це означає – хіба це якась несправжня, неповноцінна, не зовсім війна, недовійна?)… Ну й іншими, для них це обставина медійного тла, прикра неприємність, від якої за бажання можна абстрагуватися. Це ж не зі мною?

Источник

Загрузка...